Поради

Поради та рекомендації практичного психолога батькам щодо взаємин з гіперактивними дітьми

Гіперактивна дитина потребує постійної батьківської підтримки. Зробити гіперактивну дитину тихою і спокійною – неможливо, тому треба навчитися взаємодіяти і спілкуватися з нею.

- Пам’ятайте, що дитина не винна в тому, що вона гіперактивна. Особливості такої поведінки в кожному конкретному випадку зумовлені певними причинами: проблемами під час вагітності матері, ускладнення під час пологів, психосоціальні причини – стиль виховання в сім’ї.

- У дітей з проявами гіперактивності спостерігаються труднощі з концентрацією уваги і регуляцією поведінки, які спричинені порушеннями процесів гальмування і збудження в корі головного мозку.

- З гіперактивною дитиною спілкуйтесь спокійно, тактовно, з розумінням вислухайте її.

- Навчіться давати інструкції: вони повинні бути короткими, не більше 10 слів. В іншому разі дитина просто «виключиться» і просто не почує Вас.

- У взаєминах з дитиною не допускайте «вседозволеності», інакше дитина буде маніпулювати Вами. Чітко визначіть і обговоріть з дитиною що можна, а що не можна в поведінці дитини вдома і в дошкільному закладі.

- Не завищуйте вимог, особливо якщо дитина навчається в школі, щоб не було перевтоми, капризів і відмови від навчання взагалі.

- Заборон має бути не багато, але говоріть чітко, твердо. Бажано, щоб дитина знала, які «санкції» будуть зроблені батьками за порушення поведінки.

- Для підняття самооцінки, віри дитини в свої можливості – хваліть за її успіхи і досягнення, навіть самі незначні.

- У повсякденному спілкуванні з гіперактивними дітьми батьки повинні виключити різкі заперечення словами «ні» і «не можна», тому що такі діти є імпульсивними і зразу ж прореагують на заборону непослухом або вербальною агресією. В цьому випадку треба говорити з дитиною спокійно і стримано, бажано не говорити «ні», а дати можливість вибору для дитини.

 

 

 

 

 

Профілактична робота батьків з гіперактивною дитиною

- Домовляйтеся заздалегідь з дитиною про час закінчення ігор, прогулянок. Коли час закінчився, то про це дитині «говорить» не дорослий, а раніше наставлений годинник, кухонний таймер, - це буде сприяти зниженню агресивності у дитини.

- Разом з дитиною визначте систему заохочень і покарань за хорошу і погану поведінку.

- Визначіть систему правил поведінки дитини в групі дошкільного закладу, класі, вдома. Просіть дитину вголос промовляти ці правила.

 

«Швидка допомога»

при взаємодії батьків з гіперактивною дитиною

1. Переключіть увагу дитини від її капризів.

2. Запропонуйте в даний момент іншу діяльність.

3. Поставте несподіване запитання.

4. Відреагуйте несподіваним для дитини способом, проявіть гумор, скопіюйте поведінку дитини.

5. Не забороняйте певні дії дитини в категоричній формі.

6. Не говоріть наказовим тоном, а просіть (але не підлещуйтесь).

7. Вислухайте те, що хоче сказати дитина (інакше вона не буде чути Вас).

8. Сфотографуйте дитину, або підведіть до дзеркала в той момент, коли вона капризує.

9. Залиште в кімнаті наодинці (якщо це безпечно для здоров’я дитини).

10. Не наполягайте на тому, щоб дитина просила вибачення.

11. Не читайте довгих нотацій (дитина їх не чує).

 

 

 

Гіперактивність та способи її корекції  

 

   Останніми роками все більше з’являється дітей, у яких діагностують ті чи інші порушення поведінки. Причин для цього існує багато, як і способів їх корекції. Великого розповсюдження набув так званий СДУГ – синдром дефіциту уваги з гіперактивністю. Це досить складне порушення, яке потребує комплексного підходу та великої роботи батьків.                                                            

Що таке гіперактивність?

   Останнім часом спеціалісти вказують, що гіперактивність виступає як один із проявів цілого комплексу порушень, що відмічають у надмірно рухливих дітей. Основний дефект пов’язаний із недостатністю механізмів уваги і гальмівного контролю. Тому подібне порушення точніше класифікують як „синдром дефіциту уваги” (СДУГ).

Виділяють три основні симптоми прояву СДУГ:

1.    дефіцит уваги;

2.    імпульсивність;

3.    підвищена рухова активність. 

Критерії визначення гіперактивності.

Дефіцит активної уваги

1.    Дитина непослідовна, їй важко утримати увагу.

2.    Не слухає, коли до неї звертаються.

3.    З великим ентузіазмом береться за завдання, але так і не закінчує його.

4.    Зазнає труднощів у самоорганізації.

5.    Часто губить речі.

6.    Уникає нудних і тих, що потребують розумових зусиль, завдань.

7.    Часто буває забудькувата.

8.    Легко відволікається на сторонні стимули.

9.    Важко утримує увагу при виконанні завдань.

Рухова разгальмованість (гіперактивність).

1.    Постійно крутиться.

2.    Виявляє ознаки занепокоєння: тарабанить пальцями або не може спокійно всидіти в кріслі.

3.    Спить набагато менше, ніж інші діти.

4.    Дуже балакуча.

5.    Перебуває у постійному русі.

6.    Не може тихо, спокійно грати або займатися чим-небудь у вільний час.

 

Імпульсивність.

1.    Починає відповідати, не дослухавши питання.

2.    Не здатна дочекатися своєї черги, часто втручається, перериває.

3.    Не може чекати винагороди (якщо між дією і винагородою є пауза).

4.    Погано зосереджує увагу.

5.    Не може контролювати і регулювати свої дії. Поведінка погано керована.

6.    При виконанні завдань поводиться по-різному і показує різний результат. Якщо у віці до 7-8 років виявляються хоча б 6 із перерахованих ознак, можна лише припустити (але не поставити діагноз!), що дитина гіперактивна. Якщо балів 8 і більше, необхідно звернутись до спеціаліста (дитячий невролог, психіатр). Боятись звертатись до даних лікарів не варто, оскільки саме вони можуть допомогти правильно визначити діагноз і виробити адекватну схему лікування.

 

Причини гіперактивної поведінки:

1.    органічні пошкодження мозку (черепно-мозкова травма, нейроінфекція та ін.);

2.    пренатальна патологія (ускладнення під час вагітності матері, асфіксія новонародженого);

3.    генетичний фактор;

4.    особливості нейрофізіології і нейроанатомії (дисфункція активуючих систем центральної нервової системи);

5.    харчовий фактор (високий вміст вуглеводів у продуктах харчування призводить до погіршення показників уваги);

6.    соціальні фактори (тип сімейного виховання);

7.    екологічний фактор.

 

Рекомендації щодо корекції поведінки дитини зі СДУГ

   Як би банально не звучало, але гіперактивні діти потребують підвищеної уваги до себе, розуміння з боку батьків. Від цього залежить і емоційно-психічний стан дитини, і її успіхи у вихованні та засвоєнні нового матеріалу. Існують деякі рекомендації або педагогічні правила, рекомендовані психологами та фахівцями з виховання гіперактивних малюків для полегшення стану як їх самих, так і їх рідних. Розглянемо їх.

1.    Зміна поведінки дорослих та їх ставлення до дитини: демонструвати спокійну поведінку, уникати слів типу „ні”, „не можна” (краще говорити як треба, як можна); стосунки з дитиною будувати на довірі і взаєморозумінні.

2.    Зміна психологічного мікроклімату в сім’ї: батьки повинні менше сваритися; більше уваги приділяти дитині; проводити разом усією сім’єю вільний час.

3.    Організація режиму дня і місця для занять, відпочинку: чим частіше з гіперактивною дитиною повторювати звичний для неї розпорядок дій, тим краще це буде позначатися на її стані. Навіть якщо це вихідний, необхідно прагнути дотримуватися режиму дня, це допоможе дитині краще адаптуватися в суспільстві.

4.    Використання системи заохочень, підтримки і винагород: хваліть дитину навіть за найменші успіхи, нагороджуйте призами за досягнення.

5.    Підтримуйте контакт зі спеціалістами, які працюють з дитиною (педагог, психолог, лікар) (працюйте разом!).

6.    Зменшити до мінімуму, використання дитиною різних гаджетів, комп’ютера, телевізора  (Замініть їх живим спілкуванням).

7.    З дитиною важливо встановити зоровий контакт, звертаючись до неї з якимось проханням, необхідно дивитися йому в очі, а не звертатися «в нікуди». Якщо слів малюкові недостатньо, дорослий має доторкнутися, повернути дитину до себе. Потрібно максимально усунути все, що може завадити контакту (іграшки, музика, телевізор тощо).

8.    Закон постійності правил. Існують правила поведінки і вони завжди постійні. Ці правила повинні бути зрозумілими для дитини, конкретними та здійсненними.

9.    Порядок і безпека. Для гіперактивних дітей правила надзвичайно важливі. Батьки повинні зробити все, щоб максимально убезпечити малюка.

10. Батьки досить часто лають своїх дітей, настільки часто, що іноді зовсім перестають помічати якісь дитячі успіхи. Між тим, для гіперактивних дітей (та й для звичайних теж) дуже важливо, щоб батьки хвалили їх за якісь, хоч і незначні, успіхи. Особливо важливий олімпійський принцип для гіперактивних дітей – не перемога, а участь.

11. Завдання батьків – знайти у дитини ті особливості, в яких вона проявляється найкращим чином і розвивати ці здібності (танці, гімнастика, малювання, ліплення, спів і так далі). Це дасть їй можливість почуватися успішною, в чомусь кращою.

12. Надлишок енергії потрібно вміти направляти в потрібне русло.

13. Змінювати види діяльності – за активними мають бути пасивні, спокійні, релаксуючі. День завершувати спокійними справами, медитацією, дихальними вправами. За 2-3 години до сну – ніяких активних, емоційних ігор.

 

 

„Швидка допомога” при спілкуванні з гіперактивною дитиною:

1.    Відвернути увагу дитини від її капризів.

2.    Запропонувати вибір (іншу можливу на даний момент діяльність).

3.    Поставити несподіване запитання.

4.    Відреагувати несподіваним для дитини чином (пожартувати, повторити дії дитини).

5.    Не карати, а просити, (але не підлещуватись).

6.    Вислухати те, що хоче сказати дитина (в іншому випадку вона вас не почує).

7.    Автоматично тими самими словами повторювати багаторазово своє прохання (нейтральнім тоном).

8.    Не наполягати на тому, щоб дитина вибачилась негайно. У стані збудження вона навряд чи почує і зрозуміє вас. Варто зачекати, поки вона заспокоїться, і тільки тоді вести з нею бесіду, пояснювати.

 

 

 

 

 

Як лікувати дітей зі СДУГ?

    В даний час лікування гіперактивності здійснюється шляхом застосування низки процедур і медикаментів, спрямованих на зменшення симптомів синдрому. Лікування включає в себе лікарські препарати, різні види психотерапії, дієти та комбінації методів.

   Для лікування гіперактивності у дітей медикаментозним або традиційним методом використовуються стимулятори, які підтримують діяльність головного мозку, тренуючи пам’ять і увагу, допомагаючи краще працювати іншим корекційним впливам.

   Призначення стимулюючих препаратів здатні зменшити симптоми гіперактивності, знизити імпульсивність дитини, поліпшити здатність зосереджуватися на конкретній задачі. Ліки також можуть поліпшити фізичну координацію. Слід зазначити, що подібні ліки не лікують саму гіперактивність, а лише контролюють її симптоми. Однак на тлі їх прийому спостерігається позитивна динаміка в поведінці і життєдіяльності дитини.

    Призначити такі препарати може лише лікар!!! Приймати лікарські препарати слід тільки під пильним контролем лікаря!

  Важливим є і те, як харчується дитина. Дієтичні дослідження показують, що гіперактивні діти споживають великі кількості солодощів і цукру. Надлишок глюкози, відсутність збалансованої дієти часто призводить до аномального процесу метаболізму у дітей. Експерти рекомендують аналізувати продукти харчування, які їдять ваші діти, щоб з’ясувати, чому деякі з них провокують розвиток гіперактивності, роблячи дитину примхливою і дратівливою.

    Необхідно включати в раціон харчування дитини свіжі овочі, знежирені або нежирні кисломолочні продукти (йогурт, кефір, сир), сири, приготовані зі знежиреного молока. Зменшити споживання цукру можна, запропонувавши дитині свіжі, заморожені або сушені фрукти або ягоди.

   Печиво краще замінити крекерами з цільнозернового борошна, збільшити споживання каш зі злаків.

    З традиційних солодощів можна залишити темний шоколад, він містить менше цукру, ніж молочний. Це дозволить знизити рівень адреналіну і норадреналіну в крові, які роблять дітей нервовими і схвильованими. Морозиво краще вибирати ванільне, оскільки цей компонент відомий своїми заспокійливими властивостями.

      Висновок

Підводячи підсумки, слід сказати, що дуже важливим аспектом у вихованні гіперактивних дітей є позиція батьків. Від того, наскільки вони відкриті для спілкування з дитиною, наскільки уважні до його проблем та інтересів, залежить, як малюк впорається з даним порушенням, наскільки легко йому буде перебувати в садку, далі вчитися в школі і адаптуватися в соціумі.

 

Долаємо дитячі страхи дошкільників

    Дитячі страхи є одним з найпоширеніших запитів батьків до практичного психолога. Батьки дошкільників доволі часто не знають, як реагувати на прояви дитячого страху, і своїми неправильними діями, висловлюваннями лише загострюють його.

   Страх є однією з найсильніших емоцій людини, що обумовлена реальною або передбачуваною небезпекою. За дослідженнями психологів і фізіологів страх належить до базових емоцій, тобто вроджених. Кожній людині, незалежно від віку, властиво чогось боятися. Утім найчастіше страхи виникають саме в дошкільному віці, що є найсприятливішим віковим періодом для їх появи. Маленьку дитину оточує такий великий і поки що невідомий світ, а все невідоме зазвичай видається небезпечним.

  Знаючи таку особливість сприймання дітей дошкільного віку, пам’ятайте, що існують так звані вікові страхи, що є природним і доволі поширеним явищем у певний віковий період. За правильного ставлення дорослих до страхів дитини вони безслідно зникають, у міру того як вона дорослішає.

  Найбільша кількість різноманітних страхів трапляється саме у дітей старшого дошкільного віку. Це пов’язано з дорослішанням дитини, активним розвитком її мислення.

  У цей період дитина припиняє вірити у казкових персонажів та безсмертя й починає розуміти, що життя не нескінчене. Саме складність сприймання цієї реальності і породжує виникнення у старших дошкільників страху смерті. Із ним пов’язані й інші страхи, характерні для цього віку: нічних жахів, тварин, вогню, стихії, війни, нападу бандитів, зараження хворобою тощо.

  У віці від двох до п’яти років діти найчастіше бояться: темряви, казкових персонажів, уколів, болю, висоти, замкненого простору, раптових звуків.

  Трапляється, що з різних причин страхи у дитини зберігаються тривалий час і набувають форму невротичних, які характеризуються більшою інтенсивністю, тривалістю, напруженням, намаганням у будь-який спосіб уникнути об’єкта страху.

 

Причини виникнення дитячих страхів

   Причини виникнення дитячих страхів можуть бути різні. Так, певний страх у дитини може проявитися внаслідок дії одного з чинників, як-от:

• сильний переляк
• «зараження» страхом від однолітків чи батьків
• особливості сімейного виховання, сімейних взаємин.

Більш схильними до появи страхів є діти:

• немолодих батьків
• з неповних сімей
• які є єдиною дитиною
• з тих сімей, де є постійні конфлікти, де дітей надмірно опікають, або, навпаки, виховують у занадто суворій атмосфері.

  Окрім цих чинників, провокувати виникнення тих чи інших страхів можуть індивідуальні особливості дитини:

• тривожність
• невпевненість у собі
• вразливість
• недовірливість
• несамостійність тощо.

 

      Для подолання дитячих страхів варто                    дотримуватися наступних рекомендацій:

1. Реагуйте на страхи дитини спокійним співчуттям та підтримуйте її.

2.Запропонуйте дитині обговорити її страх. Якщо дитині важко говорити про свій страх, попросіть  її намалювати або зліпити те, чого вона боїться, а потім знищити.  Можна зім’яти малюнок, порвати його на маленькі шматочки, зім’яти виліплену із пластиліну чи тіста фігурку страху, посадити «страх» у пляшку і закрити кришкою тощо.

3. Поділіться своїми страхами, поясніть дитині, що боятися це нормально.

4. Не змушуйте дитину долати страх через силу.

5. Дозвольте дитині самостійно обрати темп подолання страху.

6. Хваліть дитину за  її успіхи в подоланні страху.

 

 

  Роль сім'ї в розвитку мовлення дитини 

    Фізичне, психічне та інтелектуальне виховання дитини починаєть­ся в ранньому дитинстві. Усі навички, в тому числі правильного мов­лення, формуються в сім'ї. Мовлення дитини формується на прикладі мовлення рідних та близьких їй людей: матері, батька, дідуся, бабусі, старших сестер та братів. Існує думка про те, що мовлення дитини розвивається самостійно, без спеціального втручання та допомоги до­рослих, начебто дитина сама, поступово оволодіває правильною вимо­вою. Насправді ж, невтручання в процес формування дитячого мовлення, майже завжди стає причиною відставання в розвитку. Мовленнєві недоліки, що з'явилися в дитинстві, з великими труднощами перебо­рюються в наступні роки. Саме тому важливо, щоб у родині були ство­рені умови для формування мовлення дитини, починаючи з раннього віку. Дуже важливо, щоб маля чуло правильне, чітке мовлення, на прикладі якого формуватиметься його особисте.

   Недоречно і навіть небажано говорити з малюком його ж мовою, повторюючи спотворені слова (дитина часто чує «диви» замість «ди­вись», «маєнький» замість «маленький», «мольоцько» — «молочко» тощо), це може гальмувати розвиток мовлення.

   Особливо чітко потрібно вимовляти незнайомі, нові для дитини, а також багатоскладові слова. Звертаючись безпосередньо до дитини, ви спонукаєте її до відповіді, а вона уважно прислухається до вашого мовлення.

   Батьки повинні привчати дитину дивитися прямо на того, хто гово­рить, тоді вона полегшено перейме правильну артикуляцію.

Причини затримки мовлення

 

1. Домінування процесу розуміння мовлення співрозмовників пригнічує процес активної мовленнєвої діяльності дитини. Вона здатна показати рукою, вказати поглядом, поворотом голови безліч речей, про які її запитують, правильно виконати вказівки дорослого. А той очікує від неї появи перших слів, покладаючись на те, що вона розуміє їх, і не переймаючись потребою створення ситуацій предметної дії. Коли малюк активний у різних життєвих проявах, зацікавлено та з розумінням слухає дорослого, то зрештою він заговорить. Це, найімовірніше, буде «прорив» мовленнєвої активності, що приємно здивує тих, хто поруч із ним.

2. Етапи оволодіння дитиною словами-назвами тривалий час є незмінним. Дорослі просто називають предмети та об'єкти, які викликають у неї інтерес, і зовсім не пояснюють їхніх ознак та властивостей, не показують, як можна діяти з ними. Розповіді, бесіди, читання творів художньої літератури, спільні ігри з малюком лише поодинокі.

3. Батьки вважають, що прояви їхньої любові забезпечать повноцінний мовленнєвий розвиток дитини, і вживають лагідні слова до неї протягом перших двох років. Вони не усвідомлюють, що суто емоційне спілкування (як вид діяльності) має домінувати значно коротший відтинок часу.

4. Велика кількість іграшок, яких у дитини стає дедалі більше, захоплює її. Дитині досить звичайного маніпулювання ними, причому вона проявляє лише звукову активність. Задоволені й дорослі, вважаючи, що малюк уже здатний бавитися сам, не набридає їм, і що з окремих звуків неодмінно вийдуть слова.

5. Поява дитячих слів — цілком закономірний процес. Дитина ще не здатна вимовити слово так, як воно звучить в устах дорослого. Розвиненість м'язів її артикуляційного апарата ще не досконала, що й призводить до спотворення, заміни, пропусків звуків. Дитячий же варіант слова розчулює, захоплює дорослих і вони, щоб продовжити свій емоційний стан чи викликати таку саму втіху у знайомих чи родичів, вживають це слово у власному мовленні. Тож дитина має спотворений зразок для наслідування і не відчуває потреби в удосконаленні своєї звуковимови.

6. «Зчитуючи» жести, звукокомплекси, міміку дитини, батьки розуміють усе це й ураз задовольняють її потреби. Отже, для неї не актуалізується потреба докладати мовленнєвих зусиль.

7. Дорослі переважно доглядають за малюком, а мовленнєвому спілкуванню з ним не надають належного значення та ваги. Його голосові реакції залишаються поза увагою й без відповіді, стимулу до їх активізації та розвитку немає. Отже, збіднене мовленнєве середовище перешкоджає мовленнєвому зростанню дитини. Але ж вона не має іншого способу навчитися говорити, як лише наслідуючи мовлення дорослих.

 

 

Роль сім'ї в розвитку мовлення дитини

 

    Фізичне, психічне та інтелектуальне виховання дитини починаєть­ся в ранньому дитинстві. Усі навички, в тому числі правильного мов­лення, формуються в сім'ї. Мовлення дитини формується на прикладі мовлення рідних та близьких їй людей: матері, батька, дідуся, бабусі, старших сестер та братів. Існує думка про те, що мовлення дитини розвивається самостійно, без спеціального втручання та допомоги до­рослих, начебто дитина сама, поступово оволодіває правильною вимо­вою. Насправді ж, невтручання в процес формування дитячого мовлення, майже завжди стає причиною відставання в розвитку. Мовленнєві недоліки, що з'явилися в дитинстві, з великими труднощами перебо­рюються в наступні роки. Саме тому важливо, щоб у родині були ство­рені умови для формування мовлення дитини, починаючи з раннього віку. Дуже важливо, щоб маля чуло правильне, чітке мовлення, на прикладі якого формуватиметься його особисте.

   Недоречно і навіть небажано говорити з малюком його ж мовою, повторюючи спотворені слова (дитина часто чує «диви» замість «ди­вись», «маєнький» замість «маленький», «мольоцько» — «молочко» тощо), це може гальмувати розвиток мовлення.

   Особливо чітко потрібно вимовляти незнайомі, нові для дитини, а також багатоскладові слова. Звертаючись безпосередньо до дитини, ви спонукаєте її до відповіді, а вона уважно прислухається до вашого мовлення.

   Батьки повинні привчати дитину дивитися прямо на того, хто гово­рить, тоді вона полегшено перейме правильну артикуляцію.

Причини затримки мовлення

 

1. Домінування процесу розуміння мовлення співрозмовників пригнічує процес активної мовленнєвої діяльності дитини. Вона здатна показати рукою, вказати поглядом, поворотом голови безліч речей, про які її запитують, правильно виконати вказівки дорослого. А той очікує від неї появи перших слів, покладаючись на те, що вона розуміє їх, і не переймаючись потребою створення ситуацій предметної дії. Коли малюк активний у різних життєвих проявах, зацікавлено та з розумінням слухає дорослого, то зрештою він заговорить. Це, найімовірніше, буде «прорив» мовленнєвої активності, що приємно здивує тих, хто поруч із ним.

2. Етапи оволодіння дитиною словами-назвами тривалий час є незмінним. Дорослі просто називають предмети та об'єкти, які викликають у неї інтерес, і зовсім не пояснюють їхніх ознак та властивостей, не показують, як можна діяти з ними. Розповіді, бесіди, читання творів художньої літератури, спільні ігри з малюком лише поодинокі.

3. Батьки вважають, що прояви їхньої любові забезпечать повноцінний мовленнєвий розвиток дитини, і вживають лагідні слова до неї протягом перших двох років. Вони не усвідомлюють, що суто емоційне спілкування (як вид діяльності) має домінувати значно коротший відтинок часу.

4. Велика кількість іграшок, яких у дитини стає дедалі більше, захоплює її. Дитині досить звичайного маніпулювання ними, причому вона проявляє лише звукову активність. Задоволені й дорослі, вважаючи, що малюк уже здатний бавитися сам, не набридає їм, і що з окремих звуків неодмінно вийдуть слова.

5. Поява дитячих слів — цілком закономірний процес. Дитина ще не здатна вимовити слово так, як воно звучить в устах дорослого. Розвиненість м'язів її артикуляційного апарата ще не досконала, що й призводить до спотворення, заміни, пропусків звуків. Дитячий же варіант слова розчулює, захоплює дорослих і вони, щоб продовжити свій емоційний стан чи викликати таку саму втіху у знайомих чи родичів, вживають це слово у власному мовленні. Тож дитина має спотворений зразок для наслідування і не відчуває потреби в удосконаленні своєї звуковимови.

6. «Зчитуючи» жести, звукокомплекси, міміку дитини, батьки розуміють усе це й ураз задовольняють її потреби. Отже, для неї не актуалізується потреба докладати мовленнєвих зусиль.

7. Дорослі переважно доглядають за малюком, а мовленнєвому спілкуванню з ним не надають належного значення та ваги. Його голосові реакції залишаються поза увагою й без відповіді, стимулу до їх активізації та розвитку немає. Отже, збіднене мовленнєве середовище перешкоджає мовленнєвому зростанню дитини. Але ж вона не має іншого способу навчитися говорити, як лише наслідуючи мовлення дорослих.